— Олександр, синочку, пропиши у себе Анастасію, їй уже скоро народжувати!
Слова Лариси прозвучали резко и неожиданно, словно трескнули по хрупкому утреннему спокойствию.
Лариса ворвалась в дом, как вихор. Вона завжди відзначалася рішучістю, енергією та впевненістю в собі. Її несподівана поява на світанку одразу насторожила Оксанку.
Вона вже знала: якщо свекруха з’являється без попередження — чекай клопотів.
Було трохи більше восьмої ранку. Олександр ще дрімав, коли пролунав дзвінок у двері — різкий і гучний, ніби хтось навмисно хотів витягнути їх із ліжка. Він підвівся, пробурмотів щось собі під ніс і, натягуючи футболку, пішов відчиняти.
Оксанка залишилася в ліжку й почула голос Олександра — розгублений він питав, чому вона приїхала так рано і не попередивши.
— Термінова справа, синочку! — весело відповіла Лариса. — Я першим автобусом приїхала — ось і тут.
З цими словами вона вже стояла в передпокої: знімала взуття й оглядала квартиру так уважно, ніби оцінювала нову покупку. Маленька сумочка в руці, доглянутий вигляд і впевнені рухи — вона прибула не просто в гості: її мета була чіткою.
— Доброго ранку, Ларисо, — мовила Оксанка й повернулася до плити. — Зараз заварю чаю.
Вона ввімкнула чайник, дістала сковорідку й заходилася готувати сніданок. Руки механічно виконували знайомі дії, а думки кружляли навколо одного питання: що змусило Ларису приїхати на світанку? Але всі здогадки зводилися до одного імені — Анастасія.
